Мені все набридло у світі зневіри...

Мені все набридло у світі зневіри,

добра і маргінальних зітхань.

Очі побитих собак сиплять у

душу промінь надії прокльонів

та невідомого синтезу добра і зла.

Я б загарчав із ними, але мені

не дозволяє статус мертвеця

убитого душею, але живим тілом

людини праотця усього живого

та людського, що містить планета

під назвою Земля.

Повернувши голову назад я зустрівся

поглядом з тим, кого кличуть

біль і страх він пронзав мене

кинджалом сотні раз, але не досягнувши

агонії облишив забаву

на своїх вустах, щоб при потребі

повставати з попелу немов

божевільний раб, який зрозумів

що тримає волю у своїх руках

яку розвіють немов попіл сотні

блаженних посіпак, які скують в кайдани

одинаків котрі повірили в долю

без моторошних буднів і постійних втрат.

Настав новий день я прокинувся

і не відчув ні болю ні смутку ні

принизливих зрад, але чим далі ходив

по цьому світі я тим більше розумів,

що це всього лиш ганебний маскарад

де кожен виконує свою мізерну роль

як презренний раб.

Значить рабство нікуди не ділось

воно живе, воно серед нас, воно

керує нами як верховний епостас

Я почав кричати щоб люди почули

що це все обман, але ніхто не чув...

Адже солодкі краплі рабства

краще ніж вільний океан страждань.

З втраченого архіву непересічного 

історика (якщо знаєте чий вірш, підскажіть ім'я автора)