Зриваючи цупке пальто...

Зриваючи цупке пальто 

й оголюючи плечі, 

ти йдеш по мокрому піску, 

не чуюючи малечі...

Ще вчора зовсім рано 

на власному вікні 

ти малювала маму, 

співаючи пісні... 

Тобі було не дивно - 

ви з братом ще малі 

 в домашньому куточку 

жили, як королі. 

Та враз усе, що мріялось 

усе, чим вам жилося 

стає на свою лінію 

й без крику-відголосся... 

Вже доброти батьківської 

 ви зовсім не торкнетесь, 

за маминую руку 

ніколи не візьметесь...

Уже й немає брата 

ця новина погана 

їсть душу, немов би та

гнойлива рана... 

І ти, неначе корабель, 

шукаєш свою сушу... 

та все це вина і дівки:

згубили жваву душу! 

І сидячи на лаві 

втрачаєш сенс життя 

тобі давно не раді 

пора вже в забуття?

Усе в житті не вічне: 

і сум, й часи розлуки... 

почуєш слово ніжне 

й закінчиш свої муки.

Тебе він обігріє, 

знайде чим оманути, 

і весь час про те лиш мріє 

як в ліжко затягнути...

Ти віриш - він найкращий: 

порадник, захисник, 

такий юнак ласкавий 

бодай би він не зник! 

Та, скориставшись тим 

 що хтось його кохає, 

хлопчина жодну сукню 

спокійно не минає... 

Одного разу вирішиш 

сказати про дитину, 

та цим його не втримаєш 

і він тебе покине... 

І хоч ти як благатимеш 

 він зникне назавжди, 

залишивши ті в пам'яті сліди, 

які забудь ти й відпусти! 

Тебе тепер триматиме 

 дитина, що не зрадить, 

будете жити в злагоді 

й ніхто вам не завадить... 

Знайдеш нову роботу, 

квартиру, телефон... 

почнеш життя спочатку, 

немов це був лиш сон. 

Такі ось примхи долі, 

стежки, які нам не збагнути, 

щоб мати треба втратити 

й погане все забути!

Студентка ІІІ курсу

історичного факультету

Савосто Вікторія